Василий Симоненко о бандэровцах
Стихотворение украинца Василия Симоненко о бандеровцах.
Поэт умер в 1963 году, ему было 29 лет!
А впечатление от стихотворения такое, словно оно написано сегодня.
«Я вас встречал в те горестные годы,
Когда огонь до неба доставал,
И почерневший купол небосвода
Рёв самолётов вражьих раздирал.
Тогда вас люди называли псами,
-Ведь вы лизали немцам башмаки,
Орали «Хайль» осипшими басами,
Ревели «Ще не вмерла» от тоски.
Вы б пропили ее, забыв о Боге,
Вы б выжили и нас с своей земли,
Когда бы Украине на подмогу
С востока не вернулись «москали».
Теперь вы снова, подвязавши кости,
Торгуясь, как потасканная б**дь,
Нацистов новых кликаете в гости
-Украинские хлеб и сало жрать.
Вы будете слоняться по чужбинам,
Пока вас чёрт к себе не заберёт.
Но знайте — не погибла Украина
Фашистам даст отпор и не умрёт!»
Автор этот перевод сделал пятьдесят лет назад:
НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі,
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль!» охриплими басами,
І «Ще не вмерла. » голосно ревли.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі Сходу не вернулись «москалі».
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів запрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте: ще не вмерла Україна,-
I не умре!
Эти стихи, написанные много лет назад, подтверждают правоту нашего мнения о сегодняшней ситуации в Украине.
Буква в букву наше время. Как жестока история, но почему она никого не учит?
Архив Тимофеевой 13.10.2016 19:48 •
История, как нас учили, развивается по спирали, то есть всё повторяется, но в другом качестве. Всё-таки история учит, но не всех и не полностью, а частично.
Василий Симоненко дал нам возможность убедиться в правильности нашего отношения к настоящим событиям.
Нина Ивановна Серёгина 14.10.2016 02:18
Из жизни не выбросить страниц. Пусть современная молодёжь знает правду, жестокую и страшную, о выродках и нелюдях.
Наталия Зиньковская 13.12.2019 14:16 •
Из жизни не выбросить страниц. Пусть современная молодёжь знает правду жестокую и страшную о выродках и нелюдях.
Наталия Зиньковская 13.12.2019 14:16 •
Рецензия на «Василий Симоненко о бандэровцах» (Нина Ивановна Серёгина)
Ни добавить, ни убавить!
Константин Орлов Крымский 13.10.2018 19:19 •
Эти стихи, написанные много лет назад, подтверждают правоту нашего мнения о сегодняшней ситуации в Украине.
Нина Ивановна Серёгина 15.10.2018 02:30
Буква в букву наше время. Как жестока история, но почему она никого не учит?
Архив Тимофеевой 13.10.2016 19:48 • З
История, как нас учили, развивается по спирали, то есть всё повторяется, но в другом качестве. Всё-таки история учит, но не всех и не полностью, а частично.
Василий Симоненко дал нам возможность убедиться в правильности нашего отношения к настоящим событиям.
LiveInternetLiveInternet
—Рубрики
—Поиск по дневнику
—Подписка по e-mail
—Статистика
Стих украинца Василия Симоненко о бандеровцах.
| Рубрики: | Война Стихи |
Метки: стихи поэзия бандеровцы украина Василий Симоненко война
Процитировано 8 раз
Понравилось: 4 пользователям
Фейк. Вот истинное отношение Украинца Симоненко к Украине
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо2,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне3 знамено.
Оригинал на украинском:
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.
Стихотворение Симоненко, написанное под впечатлениям найденных захоронений времен войны:
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!
Русский перевод далек от оригинала и не передает суть стихотворения, которое, кстати, не о бандеровцах. Учите историю не документам, а не по агиткам.
Василь Симоненко. Избранное
Здесь находится одна из ссылок на стихи поэта в оригинале.
Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя.
Ліниво тяглася отара хвилин.
На світі безліч таких, як я,
Але я, їй-богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».
Один из законов природы
Напомнить рискну, друзья.
Чтоб морю быть полноводным,
Ни капли терять нельзя.
Но в час, когда катит горе
Буруны гневных штормов,
Нужна капля лишняя морю,
Чтоб выйти из берегов.
На світі законів немало,
Я нагадаю один:
Щоб море не висихало,
Потрібно багато краплин.
Але в штормову годину,
Як море бурунить гнів,
Потрібна зайва краплина,
Щоб вийшло воно з берегів.
Били в колокол ветры,
Гудели набаты.
Замирали ручьи и стада облаков.
Равнодушие умерло.
На копытах щербатых
Шла за гробом роскошным
Толпа дураков.
В путь последний вели.
Вспоминали успехи.
Растянулся за гробом
Бездарностей хвост.
Подхалимов рыданья
Плаксивое эхо
Покатили
На траурно-мрачный погост.
Танцевали деревья.
Цветенью вольгота.
По реке прыгал зайчиком
Солнечный блик.
Из груди вырывался,
Избавясь от гнета,
Первозданно-веселый и радостный крик.
И откуда вдруг счастье?
Как силы открылись
Умирать так от смеха
И дурачиться вновь?
Равнодушие сгинуло!
Цветы распустились,
Били в бубны небесные
Ветви шальные –
Воскресала любовь!
Били в дзвони вітри,
Калатали на сполох.
Зупинялися ріки і череди хмар.
То ховали байдужість.
На ратицях кволих
Тупцювали за гробом ватаги бездар,
Проводжали в дорогу останню.
До ями
Понесли її пишну і чорну труну,
І ридання, народжені холуями,
Покотили на цвинтар
Плаксиву луну.
Танцювали дерева,
Сміялися квіти,
Умивалося небо у синяві рік,
Виривався з грудей,
З-під холодного гніту,
Первозданної радості крик.
Ну чого б їм казитись,
Чого їм бриніти,
Знемагати од сміху й сміятися знов?
Хоронили байдужість.
Ніжнішали квіти,
Били в бубони неба
Розчулені віти —
Воскресала любов.
Вы плачете? У вас, наверно, горе.
Сочувствие слезам у нас в крови…
Но пусть печаль вовеки не поборет
Всесильной жажды жизни и любви.
И пусть того улыбка, кому счастье
Сегодня принесло чуть-чуть тепла
Вас не ударит холодом ненастья,
И в сердце не разбудит зла.
Ви плачете? У вас, напевне, горе,
І ваші сльози варті співчуття,
Та хай ніколи смуток не поборе
Нестримної любові до життя.
І хай чужа усмішка в ту хвилину,
Кому сьогодні щастя розцвіло,
Не здасться вам тупим ударом в спину
І не пробудить в серці зло.
Быть малым не грешно.
Мала и та крупица,
Что силу гениям и воинам несет.
Но малое смешно,
Когда собой гордится,
Когда себя над всем превознесёт.
И вспомните, а разве не бывало,
Что мир бывал в плену у мелкоты?
Когда, как флаг, никчемность поднимали,
И шли за ней народы, как скоты?
А мелочь, над которой все смеялись,
Не становилась тем, чего боялись?
Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?
Берези, в снiгу занiмiлi.
Березы, в снегу онемелые,
Иней – слезой на ветвях.
О чем мечтаете, белые?
— Мечтаем о солнечных днях…
Дубы в ледяной кольчуге.
Изморозь – шелком седым…
О чем призадумались, други?
— Солнца дождаться хотим…
Ветра ледяные, студёные,
Куда вам лежат пути?
Что воете, как оглашённые?
— Солнце хотим найти…
Глаза наполнены горем.
Грустно глазам моим.
Что ж вы блуждаете взором?
— Её увидеть хотим…
Сердце, любовью больное,
Мукой тебя свело.
Зачем томишь этой болью?
— Нужно её тепло…
Разум, измученный думой,
Мне помоги хоть ты.
О чем ты думаешь, друг мой?
— Хочу надежду найти…
Берези, в снігу занімілі,
Іній на вітах слізьми,
Про що ви мрієте, білі?
— Про сонце мріємо ми.
Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
— Про сонце наші думки.
Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
— Хочемо сонце знайти.
Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
— Хочем побачить її.
Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
— Хочу її тепла.
Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти —
Над чим ти думаєш, друже?
— Хочу надію знайти.
Скiльки б не судилося страждати
День, когда напился я впервые
Молока из маминой груди.
День, что дал мне тучи грозовые,
И теплом от солнца наградил.
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми!
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!
Ошибались не только люди.
Ошибиться мог и бессмертный.
Не забудь: Иисус от Иуды
Получил поцелуй последний.
Помилялись не тільки люди,
Помилялись навіть святі.
Згадайте: Ісус від Іуди
Мав останній цілунок в житті.
Ми не святі, не боги, а значить,
Не варто втішати себе дарма.
Але, як твій промах
Лиш ворог бачить,—
Друзів у тебе нема!
Вона прийшла непрохана й неждана
Она пришла негаданно, нежданно,
Из дальней и неведомой страны.
Она ко мне пришла из тех туманов,
Что в юности рождали мои сны.
Она пришла, мила и откровенна,
И руку мне с улыбкой подала.
И расцветала вишней белопенной,
Такой родной и ласковой была.
И я не слышал, позабыв тревогу,
Как жаворонок тает в вышине.
Пришла любовь и позвала в дорогу.
Ну как же мог я не пойти за ней?
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти.
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
Я тобi галантно не вклонюся
Не склонюсь галантно пред тобою,
Комплимент отвесить не рискну.
Просто посмотрю в лицо родное,
И в глазах твоих я утону.
И когда прозрачной темнотою
Снова спеленает землю ночь,
Мысленно иду я за тобою,
И ничто не может мне помочь.
Белые таинственные крылья
Навевают тени-миражи.
И стоишь ты, хрупкая и милая,
Что мечтою стала на всю жизнь.
И пылают спелою черешней,
Мной повелевая в сотый раз,
Губы нецелованные грешные,
Бездна голубая твоих глаз.
Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи не ціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
В букварях ты наряжена и развышиванчена,
Перевязана лентами, еле жива.
На лице твоем радость сияет обманчиво,
На губах каменеют пустые слова.
Украина, молчи! Украина, спокойней!
В тишине каждый сможет понять себя сам.
Пусть же слово твое будет правды достойно,
Пусть не верит твой разум пустым чудесам.
Украина! Мечты твои – зори над нами!
Не гляди в простоте на чужую мечту.
Поцелуй меня нежно своими холмами,
Перейди в моем сердце лихую черту.
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв’язана, ледве жива,
На обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам’яніли казенні слова.
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.
Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.
Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!
У любви есть и будни и радости,
Есть веселье и злая печаль.
Не запрячешь житейские напасти
За лилейных иллюзий вуаль.
И с тобой нам бывало бы трудно,
И давила бы грусть иногда.
И от мыслей в тумане мутном
Трепетала бы наша звезда.
Но уверен – ни разу в жизни
В дни сомнений и горький час
Тучки мелочной укоризны
Не закрыли бы солнце от нас
Ведь тогда бы нас осудила
Не обида, а наша любовь,
В души щедро она бы светила,
Обновляя их вновь и вновь.
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, тремтіла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить.
Больше тебя не будет.
Завтра на этой земле
Другие будут жить люди,
Любить снова будут люди –
В радости, в свете, во мгле.
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Нет, не погибла Украина!
Я вас встречал давно, в лихие годы,
Когда чернела жизни полоса.
Когда пожары поджигали звезды,
И самолеты рвали небеса.
Где вы шагали – горе и пожары,
Да мертвых тел наваленные рвы.
Плевала кровью Украина в хари
И вам, и тем, кому служили вы.
Вы пропили б уже ее, ей-богу,
И нас, и все – до горсточки земли –
Когда б с востока «Неньке» на подмогу
Тогда не возвратились «москали».
Теперь вы снова, связывая кости,
Торгуете, хоть торг ваш и нелеп.
Все новых палачей зовете в гости –
На сало украинское и хлеб.
Вы будете болтаться по чужбинам,
Покуда черт вас всех не заберет.
Но знайте – «Ще не вмерла Украина»,
И не умрет!
НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!
Найогидніші очі порожні…
Но не нужно все в мире порочить,
Не размешивай правду во лжи.
Тот на свете мудрее всех прочих,
Кто сильнее всех любит жизнь.
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.